Вітаю усіх слухачів спільноти Оливкове Дерево!
Уривок із Тори, призначений для читання цього тижня, включає розділи від 6 до 8 книги Левіт. Цей уривок описує посвячення скинії Мойсеєм. У цьому особливому процесі здійснюється церемонія посвячення священників, помазання Аарона та його синів, а також складаються відповідні жертвоприношення.
Сьогоднішнє читання Тори починається з обговорення подальших подробиць про різні види жертв, які були дещо представлені в попередньому пункті. Як ми говорили тиждень тому, є п’ять видів жертв: всепалення, приношення хлібне, примирення, жертва за гріх та покаяння. Ці вказівки стосувалися всіх ізраїльтян, які приносили такі жертви.
Сьогоднішній уривок — це скоріше настанова для Аарона та його синів, а загалом — для всього священства. Вони повинні бути добре обізнані, щодо конкретних особливостей поводження з кожним типом жертви.
Для тих із нас, хто не є священниками в храмі, Слово, прочитане з книги Левіт, може здаватися важким і по суті неважливим. Входячи у всі ці технічні деталі, ми можемо втратити з поля зору загальну перспективу, оскільки Тора, пояснюючи, що і як робити з жертвами, не пояснює значення та важливість цих церемоній. Постанови про жертви здаються нудними та занадто технічними. Перебіг через ці уривки Божого слова — це великий виклик.
Почуття відчуженості до цих питань ускладнюється нашим незнанням всієї епохи левітської системи. Ми не відчуваємо супутньої духовності, благочестя та завзяття. У положеннях книги Левіт, отримуємо своєрідну суху схему поведінки. Це так ніби отримати правильно підготовлені статті, які є реальними й самі по собі складають важливу інформацію, але не знати їх змісту. Або як би читати з літургічної книги лише технічні вказівки: «підвестися, стати на коліна, читати вголос, співати». Якби ми не знали решти змісту — молитви, співу, віросповідання — то все це: вставати, сідати, стояти на колінах — були б безглуздими, механічними, порожніми заняттями. Ми пропустили б саму суть служіння. Так само є з нашим розділом, адже жертви були приношені в специфічній атмосфері, бувши пов’язаними з прославленням, молитвою і віддаванням честі Богу. В наш час ми повинні знайти цей зміст в різних доказах та підказках по всій Біблії. Наприклад, велике розуміння цієї духовності дає книга Псалмів, що містить велике багатство глибоких молитов покаяння пригноблених людей, які хочуть наблизитися до Бога; а також висловлення подяки, радості від паломництва до храму та перебування в домі Божому.
Якби ми могли стати свідками функціонування храмової системи в її повному вираженні, ми були б здивовані величністю цієї духовності та саме таким досвідом служіння Богу. Часто теологічні припущення, які ми робимо, заздалегідь виключають думки про те, що спосіб слави та наближення до Бога не був встановлений та призначений ним самим. Наче це не була духовність поколінь чоловіків і жінок, людей, які були прикладом віри.
Отже, бувши свідками, окрім жертвоприношення, ми чули б молитви, зойки та зітхання людей, які їх складають; ми почули б глибокі сповіді людей, що каються і навертаються до Бога, почули б слова благословіння, які промовляють священники; а також пісні, гімни та псалми, які співали хори левітів разом із зібраними. На наш подив, значна частина цієї атмосфери нагадувала б нам про сучасні богослужіння в наших храмах. Безпосередньо від храмової служби прийшов порядок служб і молитов до синагог, які були своєрідними маленькими храмами на вигнанні. Після руйнування храму єврейська громада не змогла приносити жертв, але порядок богослужінь, щоденні молитви та інші аспекти служби продовжувались у релігійних практиках в синагогах. Ранньохристиянська церква, маючи юдейський характер, природно успадкувала спосіб поклоніння Богу, притаманний синагогам, хоча, що є очевидним, адаптувала його до свого месіанського характеру. Згодом, у період переважання не євреїв у церкві, все пішло більш різноманітним шляхом, поряд із процесом деюдаїзації та засвоєння елементів елліністичної культури. У будь-якому випадку молитва та пісня відігравали настільки важливу роль у служінні жертвоприношення скинії та храму, що ціла їх окрема та натхненна колекція стала називатися книгою Псалмів. Храмові пісні пережили знищення храму, та й навіть той час коли їх більше не супроводжували жертви. Наприклад, пророк Даниїл молився тричі на день, подібно як у храмі, бувши на засланні у Вавилоні, навіть після падіння Єрусалиму.
Ми,люди віруючі, учасники нового завіту, розуміємо, що Месія вчинив остаточну жертву і є нашим Первосвященником, який триває вічно. Через нього ми складаємо щоденну жертву молитви своїх уст, а навіть апостол Павло в 12 розділі послання до Римлян говорить: Отже, благаю вас, браття: милосердям Божим, представте ваші тіла в жертву живу, святу, благо угодну Богові, для розумного служіння вашого».
Сьогоднішній уривок Тори починається із вказівки, щоб священники спостерігали за вогнем на вівтарі, щоб він ніколи не погас, і щоб жертва на протязі всієї ночі могла згоріти повністю.
Книга Левіт, 6 розділом, вірш 12, говорить: «а вогонь на жертовнику нехай горить і не згасає; і нехай священник запалює на ньому дрова кожного ранку, і розкладає на ньому всепалення, і спалює на ньому жир мирної жертви;
Писання говорить, що вівтарний вогонь був запалений через Божу Присутність. І цей святий вогонь ніколи не мав би згаснути, а завдання його збереження — відповідальність священників. Ця вказівка подається в наступному вірші: «вогонь безперестанно нехай горить на жертовнику і не згасає». Вогонь, взятий з іншого місця, окрім вівтаря, називається «іншим вогнем» або «чужорідним вогнем», це ми можемо побачити в розділі 10 Книги Левіт.
Вранці священники повинні були прибрати попіл, напевно обережно, щоб не згасити полум’я, покласти нові дрова на вівтар, приносячи при цьому жир жертви примирення. Звідси походить вчення рабинів про те, що ця щоденна постійна жертва повинна бути приношена першою кожного дня. Ізраїль, спостерігаючи постійно вогонь, що палає на вівтарі, розумів, що може наблизитися до Бога лише через заступницьку жертву. Коли щоранку вогонь на вівтарі появлявся знову, підживлюючись жиром ранкової жертви, полум’я, що підіймалося вгору, також нагадувало людям про нове серце, повне хвали та слави Богові, яке має бути кінцевою метою всіх жертв.
Тож можна сказати, що вогнище на вівтарі було певним прообразом, що перевищувало нашу видиму реальність. Все, що споживав цей вогонь, здіймалося до неба. Жертва могла піднятися до Бога через вівтарний вогонь.
Звідси можна взяти певний духовний урок для нас, християн. Полум’я вівтаря можна порівняти з полум’ям віри в Месію. Лише завдяки цій вірі наше життя та наші дії виходять за межі цієї приземленої реальності й можуть бути піднесені до небесних висот. Навпаки, релігійне життя без віри — це як принесення жертв на холодний вівтар. Немає засобів, які донесли б їх до Божого престолу. Таке життя і вся релігійна практика лежать на вівтарі, неживі й холодні; і якщо це були навіть благородні зусилля — вони залишаться прив’язаними до землі. Якщо релігійність викликана лише рутиною, або лише традицією, чи думкою інших людей, і не виникає з живої віри в Месію, то між землею та небом відсутній зв’язок. Однак усі вчинки, що випливають з віри в Месію, завдяки йому стають освяченими та чистими та приємні для Отця. Це так, якби через нас робив це сам Єшуа, який живе в нас.
Бажаю всім слухачам достатку Божого миру – шалом!